Іван повертався через 30 років в рідне маленьке містечко. Він вже був баrатuм та відомuм. І хоч йоrо вдома чекала молода та красuва дружuна і сuн, він дуже хотів побачuтu Марію


Різне 

Іван повертався через 30 років в рідне маленьке містечко. Він вже був багатим та відомим. І хоч його вдома чекала молода та красива дружина і син, він дуже хотів побачити Марію

admin

Іван повернувся у своє маленьке рідне містечко. Вже пройшло 30 років з того дня, які він подався з нього у світ в пошуках кращої долі. Тоді він був ще молодим фахівцем, який мріяв про великі статки і успішну кар’єру.

Дивлячись з вікна автомобіля на ці маленькі будиночки, знайомі алеї, чоловік знову поринав у молодість. Він пам’ятав ті дні, неначе це було вчора. Хоча багато що змінилося. Та що казати, змінився й він сам.

Зараз він дорослий успішний чоловік, власник будівельної компанії, яка лідирує на ринку. Він має все, про що мріяв. Й зараз він приїхав сюди з новим проєктом.

– В мене тут залишилося моє перше кохання, – якось сумно мовив Іван, своєму заступнику Тимофію Степановичу, який супроводжував його в цій поїздці того дня.

– Я про це дуже шкодую. Такого захоплення, як до Марії, я більше не зустрічав ні до кого. В той день вона мене проводжала зі слізьми на очах, довго плакала, а я своєю чергою обіцяв, що обов’язково за нею повернусь.

– Так чому не вийшло забрати?

Іван сумно поглянув і важко зітхнув:

– Я повністю поринув у роботу й перестав думати про неї. Тоді я вважав, що кохання буде заважати мені досягти успіху, але зараз я розумію, як тоді помилявся. Останніми роками я часто згадую Марію. Пройшло вже стільки часу, а я досі пам’ятаю її запах, допитливий погляд та світло посмішку…

Автомобіль Івана приїхав до місця майбутнього будівництва, а згодом відправився в готель. Чи то важка дорога, чи насичений графік позначився на Іванові, але під вечір стало йому щось недобре. Заступник тоді викликав лікаря, а той порадив поїхати в обласну лікарню, де б змогли зробити діагностику.

У лікарні вийшов черговий терапевт. Молода жінка, років тридцяти, гарно подивилася чоловіка, а потім стала вимірювати тиск. Іванові стало легше і він глянув на лікарку, коли став себе краще почувати:

– Маріє, – він промовив злякано до жінки й продовжував її оглядати з допитливістю.

– Заспокойтеся, вам краще не хвилюватися…

– Маріє, це ж ти?!

– Вибачте, але я не Марія, Ви, напевне, мене з кимось сплутали. Я — Надія Сергіївна, терапевт. Ще трішки зачекайте і вам стане краще.

В цей момент почав обурюватися Тимофій Степанович.

– Чому нам дали такого недосвідченого лікаря? Ви хоть знаєте, з ким розмовляєте?

– Припиніть хвилювання, з ним все буде гаразд, вам краще зачекати в коридорі.

І тоді Іван знову взявся за своє?

– Ти ж Марія Зінченко?

– Заспокойтеся, будь ласка, прошу вас, мене звуть Надія Сергіївна, я – лікарка, працюю тут вже давно. Скажіть, звідки ви знаєте Марію Зінченко?

– Я її однокласник, ми з нею з одного міста.

Тоді Надія розповіла, що Марія — це її мати, з якою вони неймовірно схожі. Також сказала, що матір продовжує жити в рідному містечку разом зі своїм чоловіком, має трьох дітей.

Наступного дня Івана виписали з лікарні й він одразу поїхав знову в Іванків, хоча він мав повертатися до столиці, де вже на нього чекала молода дружина та син. Але спогади не давали спокою, й він вирішив будь-що віднайти своє перше кохання.

Марію він зустрів в місцевому медпункті, де вона працювала медсестрою. Кожна людина, особливо, яку рідко бачиш, може надто сильно змінитися за стільки років, скільки не бачив Іван Марії, але очі видають людину. Вони одразу впізнали один одного й довго говорили, хоча Іван став  уникати запитань, чому не виконав своєї обіцянки й не забрав її.

– Маріє, я вчора бачив твою доньку. Скажи, Надія — моя дитина?

– Ні, Іване, Надія не твоя донька, – спокійно мовила Марія. – Ти не написав і не телефонував, так я і вийшла заміж за хорошого чоловіка, щоб не залишитися у дівках. Згодом й народила йому дитину. Надійка — донька мого чоловіка.

Згодом Іван поїхав, а в медпункт прибігла знайома Марії, Олена:

– Ти так довго тужила за Іваном, а він з’явився лише зараз. Ти сказала йому, що Надійка — його донька?

– Ні, я нічого йому не сказала, – спокійно мовила Марія.

– Ой, треба було правду сказати. Він же багатий, озолотив би тебе і твою дитину.

– Олено, мені від нього нічого не потрібно. Ми з чоловіком живемо в гарному затишному будинку. Діти вже дорослі, кожен має освіту та хорошу роботу. Надійка взагалі працює в найкращій клініці на всю область. А що б він міг мені дати? Нічого, бо якби хотів, то повернувся ще б тоді та й міг за весь час поцікавитися, як я живу. А от забрати він дещо може — спокій і злагоду в моїй сім’ї. Він же людина багата, привик маніпулювати іншими.

– Маріє, але ж Надія має право знати.

– А вона знає вже, все добре знає, – також спокійно відповіла Марія, – вона мені вчора дзвонила і все розповіла. І я їй сказала, що це її право: сказати чи ні, що вона його дочка.

– І що?

– Донька сказала, що у неї один рідний батько — мій чоловік. Він її плекав та доглядав з самого народження, виростив, виховав й жодного разу нічим не дорікнув. Павло ніколи не робив різницю між дітьми й дав їм усе, що потрібно. Так, вона нічого Іванові не розповіла і я теж буду мовчати. У кожного з нас своє життя і не варто повертатися в минуле.

Після цієї розмови Марія стала збиратися додому, а її очі сяяли справжнім жіночим щастям, щирим та безкорисливим.

Як би ви вчинили на місці Марії?

Джерело

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *